Про Євгена Гребінку

Взимку 1838 року, коли І. Крилову пішов сімдесятий рік, друзі уславленого байкаря вирішили відзначити 50-річчя його літературної діяльності урочистим вечором. Микола І, зважаючи на справді всенародну славу «дідуся Крилова», змушений був дозволити святкування й спробував надати йому офіційного характеру: на вечір було відряджено міністра народної освіти С. Уварова, а ювіляра височайше удостоєно ордена Станіслава другого ступеня.
Але з перших хвилин вечір у розкішному, сяючому яскравими вогнями залі Дворянського зібрання перетворився у справжнє свято російської словесності. «Наше свято,— сказав, звертаючись до ювіляра В. Жуковський,— на яке небагато хто прийшов сюди, є свято національне. Якби можна було запросити на нього всю Росію, вона взяла б у ньому участь з тим самим почуттям, яке всіх нас у цю хвилину оживляє, і ви, від нас небагатьох, почуєте голос всіх своїх сучасників».
Наприкінці вечора розчулений Крилов зняв з себе лавровий вінок, яким його увінчали шанувальники, і роздав з нього по листочку присутнім. Пам'ятний листочок одержав і запрошений на вечір молодий Євген Гребінка. На другий день він написав схвильованого вірша «Лавровий листок» про «именины басни русские творца». Цей «чистый дар поэта» був справді символічним — на той час видрукувані двома виданнями байки Гребінки стали вже широко відомими.
Є. Гребінка протягом майже двадцяти років брав активну участь в українському й російському літературному процесі. В історії нової української літератури йому належить помітне місце серед попередників Шевченка, в творах якого реалізм утвердився як певний художній метод.
Біографія Євгена Павловича Гребінки зовні не відзначається особливими подіями. Народився він 2 лютого 1812 року в сім'ї дрібного поміщика на хуторі Убіжище, поблизу Пирятина, на Полтавщині. Спочатку вчився дома, потім у Ніжинській гімназії вищих наук (1825—1831), закінчивши яку, близько трьох місяців вважався у резерві 8-го Малоросійського козачого полку. Пробувши два роки дома після демобілізації, Гребінка на початку 1834 р. переїздить до Петербурга, де працює чиновником Комісії духовних училищ Міністерства народної освіти, одночасно вчителюючи
в різних закладах, а з 1838 р. цілком переходить на викладацьку роботу. Тяжка хвороба (туберкульоз) рано звела його в могилу: на 37-му році життя 15 грудня 1848 р. Гребінки не стало. Його тіло було перевезено на Україну й поховано у селі Мар'янівці, поблизу рідного хутора.
Зовсім інакшою була творча біографія Гребінки. Писати він почав рано, ще в гімназії, де на той час вже склалася певна літературна традиція: існував літературний гурток, діяв самодіяльний театр, виходили рукописні журнали та альманахи, в списках поширювалися «крамольні» твори Пушкіна, Рилєєва, Грибоєдова і Радищева. У ці ж роки на старших курсах гімназії навчався також Гоголь — душа всіх літературних починань. Саме в Ніжині були написані перші поезії Гребінки, байки та комедія на одну дію «В чужие сани не садись».
Справжній розквіт таланту Гребінки припадає на петербурзький період. Він зближується з багатьма діячами російської та української культури, двічі друкує збірку байок «Малороссийские приказки» (1834, 1836), публікує окремим виданням розпочатий ще в Ніжині переклад «Полтавы» Пушкіна (1836), вміщує свої твори в періодичних виданнях. Одним з перших Гребінка звернув увагу на молодого Шевченка й узяв безпосередню участь в організації його викупу з Кріпацтва та виданні «Кобзаря» (1840). Упорядкований і надрукований Гребінкою альманах «Ластівка» (1841) засвідчив існування літератури українською мовою. Наприкінці 1846 р. він розпочав видання своїх прозових творів, але передчасна смерть обірвала його на восьмому томі.
Гребінка був своєрідним письменником. Його творчий доробок, крім уже згаданих байок, складають українські й російські поезії та досить значна обсягом проза російською мовою. Пишучи ' обома мовами, Гребінка був, як відзначав ще І. Франко, «талановитим писателем російсько-українським». Своєю творчістю він неначе уособив історичну своєрідність української літератури, яка виникала, розвивалася й міцніла в безпосередніх зв'язках і взаємодіях з літературою братнього російського народу. Ця її специфічна риса склалася історично і була відбиттям споконвічної спільності долі наших народів. Кращі твори Гребінки, зокрема й писані російською мовою, користувалися значним успіхом і, за свідченням І. Панаєва, «дуже подобалися більшості читаючої публіки».
Особливе значення для творчого розвитку Гребінки мала дружня критика й увага з боку В. Бєлінського, який послідовно підтримував кращі здобутки письменника, захищав його від ворожих нападів консервативних та реакційних журналістів, широко користувався його прозовими творами в боротьбі за перемогу реалізму, за торжество «натуральної школи», започаткованої творчістю великого Гоголя.
В українських поезіях Гребінки, тісно пов'язаних з народнопісенною традицією, висловлюється протест проти наруги над людськими почуттями, зображується важка доля дівчини-сироти, бринить туга за щастям, що проходить мимо. Серед російських віршів, поряд з ліричними поезіями, значне місце займають переспіви українських народних пісень. У романтичній поемі «Богдан» (1843) Гребінка оспівав єдність двох народів-братів — українського й російського — в боротьбі проти спільного ворога, за мир, за возз'єднання. Емоційний характер і щирість більшості поезій Гребінки забезпечили їм широку популярність. Не тільки окремі українські, а й деякі російські вірші ще за життя письменника стали народними піснями. І не дивно, що його пісня «Молода еще девица я была...» й досі прикрашає репертуар багатьох співаків, а слухачі часто не здогадуються, що її проникливі рядки написав Гребінка більш ніж століття тому.
Гребінка був автором понад сорока повістей, романів і оповідань, які умовно можна поділити на кілька тематичних циклів: показ окремих сторін українського життя («Рассказн пирятин-ца», «Вот кому зузуля ковала!», «Мачеха и панночка», «Братья», «Нежинский полковник Золотаренко», «Чайковский»), побут і звичаї чиновницгва («Лука Прохорович», «Дальний родствен-ник», «Верное лекарство», «Йван Иванович», «Искатель места», «Полтавские вечера»), поміщицька сваволя та пригнічення кріпаків («Кулик», «Бьівальщина», «Злой человек», «Приключения синей ассигнации»), загибель «маленької людини» в бездушному середовищі («Записки студента», «Доктор», «Первьій
Спостерігаючи й відтворюючи несправедливості сучасної йому дійсності, Гребінка, проте, вбачав вихід не в знищенні чи перетворенні суспільства, що їх породжує, а тільки в його вдосконаленні. Письменник був сином свого часу, свого класу, що й завадило йому дійти до радикальних узагальнень і цілком відірватися від панівної тоді ідеології. Сам будучи учасником російського літературного процесу, Гребінка в окремих публіцистичних виступах не завжди розрізняв прогресивне й реакційне в братній літературі, підтримував дружні зв'язки з консервативними колами.
Творчість Грєбінки-прозаїка розвивалася в напрямку від романтизму до реалізму. В своїх кращих творах він виходив а естетичних настанов «натуральної школи», єднався з тими письменниками, які, слідом за Гоголем, сприяли зміцненню НОВОГО, реалістичного напряму в літературі, посилювали її викривальну дієвість. Саме за це його цінували Бєлінський та Некра-сов, саме це в його спадщині згодом привернуло увагу Чехова і Горького.
У прозовій спадщині Гребінки особливе місце займають публіковані в цьому виданні повість «Кулик» та роман «Чайковский». Одним з перших письменник змалював трагічну долю двох кріпаків — Петрушки і Маші, які пішли з життя, не витримавши наруги над своїми почуттями. їхній душевній красі й щирості Гребінка протиставляв бездушність поміщиків. Один із винуватців трагедії — Чурбинський — постає спочатку жадібним і скупим чиновником, який, мріючи розбагатіти, одружується з дочкою вдови-поміщиці Фернамбук. Його захоплюють не врода чи моральні якості дівчини: ставлення до неї визначає виключно розмір посагу. Здобувши таким засобом давно омріяне багатство,
Чурбинський відразу ж перетворюється в жорстокого самодура, озвірілого від безмежної влади над селянськими «душами».
Символічність назви повісті Гребінка розкриває в одному з епіграфів:

Герої «Кулика» — прості, але справжні люди. Саме на цьому особливо наголошував Бєлінський, високо оцінюючи твір: «Кулик» — одна з кращих повістей останнього часу. Не можна не захопитися живою розповіддю, не можна не хвилюватися, читаючи розв'язку, трагічну без жодної натяжки. Особливо добре в ній те, що автор умів змалювати своїх героїв вірними дійсності, тобто людьми нижчого класу і в той же час «людьми» і збудити до них співчуття, не ставлячи їх на ходулі фальшивої і нещирої ідеалізації».
Показово, що думою про сучасну письменникові дійсність перейняті навіть його історичні твори. Творчо сприймаючи досвід Гоголя — автора «Тараса Бульбы», широко використовуючи народні легенди й пісні, існуючі історичні джерела і родинні перекази (мати письменника походила з давнього роду Чайковських), Гребінка в романі «Чайковский» зумів правдиво зобразити суворе життя козаків, їх хоробрість і мужність в бою, відданість у дружбі та створив типові образи, вірні історичній правді своїми характерними рисами, властивими народові в період його боротьби проти іноземних поневолювачів. При цьому Гребінка недвозначно зіставляє простих, але мужніх і чесних героїв роману з сучасними йому «героями» — обивателями з їхніми дріб'язковими радощами (перші еполети, ручкання з начальством) і не менш мізерними горестями (програш у карти, холодний суп тощо), стверджуючи, що навіть життя звичайнісінької комашки «занимательнее, поучительнее жизни восьма многих, очень вкусно обедающих и просиживающих ночи аа преферансом».
Разом з тим письменник уникнув ідеалізації минулого, особливо козацької старшини, що тоді досить часто зустрічалося її творах реакційних літераторів. Гребінка показав, що й на Січі не всі жили однаково, що ніколи не було рівності між старшиною і козацькою голотою. На різних суспільних щаблях стоять, скажімо, полковник Іван і старий запорожець Касян. Мало радощів та мізерний достаток у Касяна. Все найдорожче віддав він Запоріжжю і нічого не надбав, крім самітньої та гіркої старості. А в полковника — поля неозорі, скарби незліченні. Роман наскрізь пронизаний українськими піснями, сповнений подробицями тогочасного народного побуту.
Незважаючи на певні слабкі сторони (зайвий мелодраматизм, деяка умовність окремих образів, непропорційність любовної інтриги, яка інколи заступає історичні події), «Чайковский» був безперечним досягненням Гребінки-прозаїка. Бєлінський відніс його до «кращих оригінальних повістей» 1843 року, відзначаючи, що «характер полковника, батька героїні повісті, багато рис історичного малоросійського побуту вражають своєю поетичною вірністю».
І. Франко значно пізніше також дуже високо оцінив роман Гребінки, а М. Горький, добираючи в 1910—1912 рр. книги для сина Максима, серед небагатьох історичних повістей і романів, які «можна читати без нудьги, без риску звихнути- мозок і засмітити пам'ять брехнею», назвав саме «Чайковского».
Неперехідне значення й досі мають класичні байки Гребінки. У процесі становлення нової української літератури, коли визначався шлях її розвитку, йшла боротьба за розширення тематичних обріїв, за її суспільну значимість та ідейну наснаженість, коли характерним було своєрідне співіснування, взаємозв'язаність різних стилістичних напрямків і течій, байка — витвір поетичної фантазії народу — відіграла значну роль у наближенні літератури до життя, до реалізму й народності.
Євгену Гребінці судилося стати найвизначнішим байкарем першої половини XIX ст. «Як байкопис,— зазначав І. Франко,— займає Гребінка перше місце в нашім письменстві». Звичайно, ще до появи його байок на Україні вже існувала певна традиція. Байка широко побутувала в XVII—XVIII ст., використовувалася в курсах риторик і поетик, входила до перекладних збірників. Відомі звернення до цього жанру Г. Сковороди, І. Котляревського, П. Білецького-Носенка, П. Гулака-Артемовського і Л. Боровиков-ського. Особливо зросли принадність і авторитет байки після виступу І. Крилова, В. Бєлінський прямо зазначив, що «справжнім своїм торжеством на святій Русі байка зобов'язана Крилову».
Створюючи свої байки під безпосереднім впливом Крилова, наслідуючи кращі літературні й фольклорні традиції та викори-- стовуючи здобутки попередників. Гребінка зумів виявити власну творчу індивідуальність. «Гребінка,— за словами І. Франка,— йшов шляхом, прокладеним в російській літературі Криловим, але йшов досить самостійно, не наслідуючи . Крилова, вносячи в свої байки український пейзаж і світогляд українського мужика».
Байка як жанр уже сама по собі передбачає критичне ставлення до зображуваного, його оцінку з певних позицій. У байках Гребінки в першу чергу виявилися соціальні суперечності тогочасної дійсності. Оригінальний національний колорит значно посилив їх реалістичне звучання, зробив зрозумілими для народного читача, що, в свою чергу, визначило також їх демократизм і забезпечило певну соціально-критичну спрямованість. Своїм корінням байки Гребінки сягають насамперед у народну творчість, в якій знайшли животрепетне вираження одвічні думи, прагнення й сподівання простого люду. Майже в усіх його байках хижакам і гнобителям протиставляється звичайний трудівник як уособлення людяності, працьовитості, моральної вищості. Своє ставлення до явищ дійсності байкар переважно визначає з народних позицій, спрямовуючи гнів проти жорстокої поміщицької сваволі, несправедливості царського суду, потворних породжень суспільного устрою — хабарництва, крутійства та ін.
У цьому відношенні показова класична байка «Ведмежий суд». Запозичивши у Крилова тему (байка «Крестьянин и Овца»), Гребінка знайшов цілком оригінальне її втілення.

Здавалося, Волові не випадало турбуватися, оскільки він не вчинив нічого протиприродного чи тим більше злочинного. Однак суддя Ведмідь та Вовки-підсудки знайшли звинувачення достатнім, щоб «його по-своєму судить». «Трохи не цілі сутки» мудру-вали вони над справою. «Воно було б зовсім не диво,— сердито ровів Ведмідь,— коли б він їв собі м'ясиво», а Вовки заповзято завивали: «А то він сіно їв!» Безглуздість звинувачення тільки підкреслює цілковиту штучність розпочатої справи для формального засудження Вола, бо він «ситенький був», а судді, як відомо, розумілися саме на «м'ясиві», що, зрештою, визначило й вирок:
Понеже Віл признався попеластий, Що він їв сіно, сіль, овес і всякі сласті, Так за такі гріхи його четвертувать І м'ясо розідрать суддям на рівні часті.
В чудовій своєю художньою лаконічністю й дотепністю, стилістично тонкій і влучній, пересипаній канцеляризмаМи байці постає яскрава картина судового свавілля — від повної беззахисності невинного підсудного, якому й слова не дали промовити, і аж до типового факту, що донощику, Лисиці, теж перепадає частка — «ратиці» нещасного Вола. Ідейний зміст байки настільки прозорий, що вона навіть не увінчується звичайною для жанру мораллю, зате сама назва — «Ведмежий суд» — постає афористичним узагальненням судового свавілля.
Оглядаючи Гребінчині байки, І. Франко писав: «Його сатира не широка і не їдка, хоч зовсім не безідейна, гумор вільний і далекий від шаржу...» М. Рильський теж відзначав саме цю особливість байок: «Кажуть, що до сатири Гребінка рідко сягає. Так, але буває й гумор, що б'є досить сильно і влучно, і цей гумор має у Гребінки безперечно національний, не позбавлений лукавості характер». При цьому М. Рильський посилався саме на «Ведмежий суд».
Ще показовішою в цьому плані видається нам байка «Рибалка» (паралель у Крилова «Крестьяне и Река»). Навесні у Рибалки сталася біда: примхлива річка «Оржиця заграла, і ятір, граючи, водою занесла». Розлючений Рибалка пішов до «Сули скажену позивать», але побачив, що саме по Сулі, в яку впадає Оржиця, «пливуть хлівці, стіжки, діжки, усякий крам», а між тим добром і «його ниряє ятір». Зрозумівши всю безглуздість свого наміру — річку у річки ж позивати,— «здихнув Рибалочка да і назад поплівсь». Співчуття до потерпілого байкар не без дружньої іронії висловлює в теплому зверненні до Рибалки: «А що, земляче, пожививсь?» Але на цей раз Гребінка не уникає і прикінцевої моралі, в якій недвозначно розкриває соціальну суть алегоричної розповіді:

«Рибалка» відзначається самобутнім мовностилістичним колоритом, національними образами, локальними ознаками і навіть автобіографічними подробицями. Принагідно байкар порушує ще одну тему: висміюючи захоплення панів чужими краями (вони, мовляв, «народ письменний страх, бував у всяких школах», все знають — й «арабську цифиру», й «закон турецький», «все тямлять, джеркотять, як гуси, по-німецьки»), він закликає «домівки не цуратись». Щодо цього цілком виправдана конкретизація місця дії — «у нашій стороні» та згадування річок Оржиця і Сула, визнання Рибалки «земляком».
У інших байках також мова йде переважно про багатих і бідних, сильних і слабких, про повну безправність і беззахисність бідного люду («Зузуля та Снігир», «Ворона і Ягня», «Будяк та Коноплиночка», «Рожа да Хміль»). У байкових узагальненнях Гребінка досить категорично підкреслює полярність інтересів трудівника і пана:

Іронічними рядками байки «Вовк і Огонь» немовби підсумовується досвід цих взаємин:
Мій батько так казав: «З панами добре жить, Водиться з ними хай тобі господь поможе, Із ними можна їсти й пить, А цілувать їх — крий нас боже!»
Прикметно, що саме цю байку Пушкін, за переказами, збирався перекласти на російську мову.
Зіставляючи дві моралі — панську й народну, хижацьку й гуманну,— Гребінка наголошує на моральній вищості простого люду. Трудівники порівнюються з «найкращим зерном», з налитими колосками, а пани — з «половою навісною», з порожніми колосками, що «ростуть на ниві даром» (байки «Пшениця», «Ячмінь»), Для своїх алегорій байкар добирає промовисті імена. З одного боку виступають Ведмідь, Вовк, Лисиця, Будяк, Орел, Хміль, з другого — Віл, Зозуля, Снігир, Ягня, Коноплиночка, Рожа. Вдало використовуючи характерні природні ознаки та якості різних представників тваринного й рослинного світу, враховуючи фольклорні традиції й народне сприйняття навколишньої природи, Гребінка прозоро й стисло висловлює свої думки, робить їх зрозумілими для кожного читача.
Гребінка не випадково назвав свої байки «приказками». Саме а народних приказок було почерпнуто виключно точні, афористично стислі сатиричні образи й мовні засоби для зображення найрізноманітніших явищ, саме з приказок у байку вливався могутній струмінь гумору й словесних барв. Окремі приказки лягли в основу сюжету («Школяр Денис», «Верша та Болото» та ін.), з часом визначили композицію байки як розгорнутої метафори («Могилині родини»). Інколи зустрічаємо виразні «портретні» характеристики (цар у байці «Грішник»), реалістичні побутові деталі, майже документальний етнографічний колорит, майстерно написані пейзажі. У більшості байок розповідна частина постає своєрідним оповіданням з гострим конфліктом, а самі вони будуються у формі діалога з зазначенням дійових осіб («Ячмінь», «Соловей») або діалога, який, займаючи більшу—чи меншу частину твору, графічно не виділяється («Могилині родини», «Верша та Болото», «Зузуля та Снігир»). Байки з монологічною будовою оживляються активним зверненням оповідача до вдаваного співрозмовника або навіть цілої групи слухачів («Школяр Денис», «Утята да Степ», «Рожа да Хміль»). Постійна присутність байкаря відчувається майже завжди: він не відділяє себе від певної участі в оповіданих випадках або причетності до них, що дозволяє визначити авторське ставлення до зображуваного, приховане інколи вдаваною наївністю розповіді.
М. Рильський підкреслював: «Реалістична основа байок Гребінки цілком очевидна». Це стосується байок із запозиченими сюжетами і тим більше тих, що постали не з літературних зразків, а грунтуються на реальному факті чи події, мають конкретних прототипів, хоч відомості про них до нас не дійшли. Панько й Онисько, Охрім і Опанас, школяр Денис, Іван і Петро Церкач, суддя Глива і сивий Кіндрат, «панства чортів тиск», Грицько Підсака з дядьком та інші персонажі Гребінчиних байок втратили індивідуальні риси й сприймаються кожним поколінням читачів по-різному. Але не втратилася — і ніколи не втратиться! — художня сила кращих, справді народних витворів видатного байкаря. Окремі вирази байок, навіть їхні назви, взяті з народних джерел, у свою чергу пішли в народ як приказки, стали крилатими словами («А Лебедь плись на дно — і випурнув, як сніг», «Мовчи! почують — будеш битий», «Лисичці ж ратиці оддать», «Ведмежий суд», «Менший там не втне, де більший геть-то зможе» і т. д.).
Не обмежуючи себе певними поетичними розмірами, Гребінка увів в українську літературу різностопний дзвінкий крилов-ський ямб з вільним розташуванням рим, який грунтується на народних сатиричних приповідках і лубочних віршах. Саме цей розмір так широко й майстерно використав великий український байкар Л. Глібов — безперечний продовжувач Гребінки.
Увібравши народні традиції, творчо сприйнявши досвід Кри-лова, Сковороди, Гулака-Артемовського та інших попередників, прямуючи шляхом реалізму й народності, Гребінка підніс байку до нового, вищого рівня, що мало велике значення для розвитку нової української літератури та літературної мови.
Рання смерть обірвала творчість обдарованого й самобутнього письменника в повному розквіті. Але й досі живуть його кращі твори, які не тільки дають естетичну насолоду, а й сприяють зміцненню у читачів відчуття єдності наших народів ще в далекому минулому, викликають співчуття до їх гіркої дореволюційної долі, сповнюють гордістю за наш час — час звершень найза-повітніших дум і сподівань трудового народу. Відзначення ювілею Гребінки за рішенням ЮНЕСКО серед знаменних дат у всьому світі свідчить про те, що його спадщина не тільки документ минулого, вона й зараз дорога людям своїми визначальними рисами і несе світло гуманізму.